"У пустелі світло керує станом людей", – художник зі світла Богдан Карплевський

​На заходах світло зазвичай помічають у двох випадках: якщо воно заважає чи коли без нього нічого не працює.

В інших ситуаціях світло – невидимка, хоча саме на ньому простір й тримається у зібраному стані. А точніше, на таланті художників зі світла, які утримують цю крихку конструкцію, залишаючись водночас за кадром. Їхня робота починається задовго до увімкнення приладів і триває навіть тоді, коли, здається, що все налаштовано ідеально. Ці фахівці рідко чують оплески на свою адресу, але саме завдяки їхній професійній майстерності глядачі насолоджуються світловими шоу.

Наш співрозмовник – художник зі світла, заслужений діяч естрадного мистецтва України, почесний член Асоціації діячів естрадного мистецтва України Богдан Карплевський. Його робочі плацдарми – сцена, ТБ, складні подієві формати й артпроєкти в межах фестивалю Burning Man, який вже 40 років випробовує на міцність технарів не в теорії, а жорсткою реальністю невадської пустелі Black Rock.

Випускник Київського коледжу комп’ютерних технологій Національного авіаційного університету, Богдан Карплевський працює на стику світлового дизайну й інженерії. Розроблені ним інноваційні авторські системи, радше, не ефектний візуал, а унікальна взаємодія глядача з простором на рівні підсвідомості.

Особливе місце в його портфоліо посідає проєкт Blue Bull – двоповерхова рухома конструкція, створена за мотивами творчості народної художниці Марії Примаченко спеціально для Burning Man-2025.

– Богдане, коли ви зрозуміли, що світло – це не просто технічний інструмент?

– Я довго сприймав світло як систему, де превалюють напруга, логіка, відмовостійкість. Але в якийсь момент стало очевидно, що воно працює глибше. Світло здатне керувати не увагою, а станом людей. Саме воно надає видовищності будь-якому шоу. Щоразу, коли чуємо слово “концерт”, виразно уявляємо сотні яскравих спалахів, що грають усіма барвами веселки – вони відбиваються від поверхні сцени й освітлюють артистів і натовпи фанів.

На Burning Man, до речі, це особливо помітно: вдень тут пустеля диктує свої правила, а вночі світло розмовляє з простором і людьми.

– Ваш професійний шлях – це локації, де помилка у світлі може завалити весь проєкт. Наскільки цей досвід сформував вас як фахівця, перш ніж ви прийшли до Burning Man?

– Це точно був не швидкий зліт. Ще під час навчання в коледжі я почав працювати в розважальній індустрії і, зізнаюся, ситуацій, коли ідеї не спрацьовували з першого разу, вистачало: були такі проєкти, які доводилося буквально перескладати на ходу. Але саме на цій практиці я зрозумів важливу річ: світло або працює, або не існує.

– Сьогодні ви відомі як новатор, що поєднує професії світлового дизайнера й інженера. Це рідкісна комбінація. Чому не розділяєте напрями?

– Я не вірю в суто декоративне світло. Якщо не розумієш, як система працюватиме в екстремальних умовах, значить, не смієш виводити її в реальний простір. Особливо на таких масштабних проєктах, як Burning Man, де неможливо перезапустити шоу. Там пил, вітер, жорсткі перепади температури, немає центральної точки уваги. Усе місто – сцена. Світлові об’єкти й арткари живуть автономно. Ти можеш загубитися в темряві – і раптом саме світло виводить тебе туди, куди маєш прийти. При цьому воно не каже “дивися сюди”, воно каже “відчуй”. Такого без інженерії не досягти.

– Ви працювали з арткаром Blue Bull на Burning Man. Що для вас як для світлового дизайнера принципово в таких культурно навантажених об’єктах?

– Почнімо з того, що арткар – це живе тіло. Він рухається, взаємодіє з музикою, людьми, темрявою навколо. Blue Bull узагалі особливий проєкт. Це восьмиметровий двоповерховий міфічний бик Марії Примаченко, відроджений українськими інженерами й дизайнерами.

Він постійно в русі, всередині десятки людей, навколо немає звичної інфраструктури. Знаєте, за всієї своєї потужності Black Rock City – простір максимальної відкритості й уразливості, де агресивне світло руйнує довіру. А без довіри це місто перестає бути живим. Тому тут світло має бути гостем, а не господарем: не засліплювати, а вражати. Це ювелірна робота.

– Яку реакцію глядача на свою роботу ви вважаєте найчеснішою?

– Тишу. Коли люди перебувають у стані, схожому водночас на медитацію і дитяче здивування. Для мене це головний індикатор, що моє світло спрацювало.

– Перед запуском проєкту, за яким стоїть великий шлях і репутація, що перевіряєте в останню чергу?

– Паузи. Місця, де світло дає змогу темряві залишитися темрявою. Якщо темряві ніде жити – проєкт провалився. Це принципово відрізняє Burning Man від міського освітлення, де часто прагнуть заповнити кожен метр.

– Після Black Rock City як сприймаєте мегаполіси?

– Двояко (сміється). Мегаполіси люблять контроль і рівномірність, а отже, сильне яскраве світло. Black Rock City вчить залишати місце для непередбачуваності. Там часто найсильніше світло – те, яке нічого не пояснює, а просто пропонує відчути.

Для мене, як для художника зі світла, це неймовірний досвід. І, звісно, колосальна відповідальність – за увагу й внутрішній стан 70 тисяч людей, що приїхали на Burning Man, і за те, що залишиться у їхніх спогадах, коли світло згасне і Black Rock City зникне до наступного року.

– А ви на Burning Man-2026 поїдете?

– Звичайно, і знову привеземо нашого “Бичка” (сміється). І ще кілька цікавих проєктів. Я впевнений, вони будуть такими ж вражаючими. Тож надовго не прощаємося. Як кажуть “мешканці” Black Rock City: побачимося в пилюці!

Олена Дорошенко спеціально для Діалог.UA