​Пастка майже зруйнована: РФ, втрачаючи Вірменію, неминуче піде з Південного Кавказу назавжди

Москва, втрачаючи контроль над Вірменією, позбавляється влади на всьому Південному Кавказі, вважає Віталій Портніков.

7 червня, можливо, один із найважливіших днів для майбутнього того, що залишилося від пострадянського простору. Здавалося б, звичайні парламентські вибори у Вірменії Кремль перетворив на справжню битву з погрозами, продуктовими заборонами та десантом російських мешканців з вірменськими паспортами на підтримку партії російського бізнесмена, який сам не має вірменського паспорта. Якийсь абсолютний треш, але у Путіна це завжди так!

Про це пише український журналіст Віталій Портніков.

Однак, якщо уважно подивитися на історичний контекст, стає очевидним, наскільки важливим для господаря Кремля є контроль над Південним Кавказом.

З нашої пам'яті якось стерлося, що події в Радянському Союзі, якщо говорити про громадські рухи в союзних республіках, насправді починалися не з Литви, а з Вірменії. З комітету "Карабах". І ось що важливо: КДБ з радістю використав тодішні настрої в суспільстві: почуття несправедливості через те, що територія з вірменською більшістю знаходиться у складі Азербайджану і хтось ззовні хоче міняти територію Азербайджану, щоб буквально нацьковувати народи лобами і таким чином створювати ідеальну пастку і для азербайджанців, і для вірмен, а заразом сприяти дестабілізації ситуації в Радянському Союзі та демонструвати неефективність та безпорадність партійного керівництва.

Коли комуністична імперія остаточно впала і люди з КДБ (нині ФСБ) почали пробиратися до влади в Росії, двері кавказької мишоловки залишалися міцно зачиненими. Більше того, коли новий президент Азербайджану Гейдар Алієв, сам колишній голова КДБ Азербайджанської РСР, спробував вирватися і домовитися зі своїм вірменським колегою Левоном Тер-Петросяном, колишнім головою комітету "Карабах", Кремль організував військовий переворот у Вірменії і передав владу своєму ставленнику, колишньому президенту самопроголошеної Нагірно-Карабахської Республіки Роберту Кочаряну. По суті, у Вірменії тоді сталося те саме, що 1994 року в Україні, тільки Кочарян був не Кучмою, а, скоріше, одразу Медведчуком.

Але не Януковичем. Якщо продовжувати ці паралелі: Януковичем був наступник Кочаряна Серж Саргсян, який намагався дружити з Москвою, але отримувати гроші на Заході. Путін практично одночасно досяг і від Саргсяна, і від Януковича відмови від Угоди про асоціацію з Європейським союзом.

Янукович втратив владу протягом кількох наступних місяців. На вірменське суспільство відмова від європейської асоціації такого враження не справила. Однак позбавлений можливості маневру Саргсян все більше перетворювався на дрібного провінційного диктатора і втратив владу через чотири роки після Януковича внаслідок справжньої революції. Можна сказати, що у Вірменії "ефект Зеленського" спрацював тоді за рік до самого Зеленського, бо з усіх пострадянських лідерів Зеленський за типом та стилем найбільше схожий саме на колишнього журналіста Нікола Пашиняна.

Щоправда, Путін у цій ситуації залишився Путіним без змін. Російський диктатор почав мстити вірменам так само, як раніше мстився українцям, і зайняв нібито підкреслено нейтральну позицію у Другій Карабахській війні, що прирекло розграбовану двома проросійськими режимами Вірменію на поразку. Але, як і у випадку з Україною, путінська помста призвела до зворотного результату: вона відкрила вірменам очі на Росію так само, як відкрила їх українцям. Навіть ті вірмени, які вважають, що зв'язки з Москвою потрібно підтримувати, відстоюють цю ідею не з кохання, а від безвиході та страху перед сусідами. І Пашинян, який ще не посварився з Путіним остаточно, але вже шукає інших друзів та створює умови для миру (нехай і холодного) з недавніми ворогами, для багатьох виглядає просто взірцем здорового глузду, тому Кремль сьогодні веде у Вірменії битву, приречену на поразку.

Головним елементом його шантажу була зовсім не вода "Джермук" і не вірменський коньяк, а контроль над Карабахом, який остаточно повернувся до Азербайджану. Так, ціною трагедії тисяч людей, які змушені залишити рідні місця. Але росіяни десятиліттями робили все можливе, щоб довести справу саме до такого лиха.

Якщо Москва втратить контроль над Вірменією (а вона його втратить), вона втратить і контроль над Кавказом. Більшовики недаремно повернулися до цього регіону сто років тому: вони хотіли не просто тримати в руках вірмен, азербайджанців та грузинів, а й, по можливості, шантажувати Туреччину та Іран, частина території яких пізніше була навіть окупована Радянським Союзом. Москва не випадково почала дестабілізувати Кавказ у 1990-х, нацьковуючи народи один на одного. Їй було потрібно, щоб саме Росія — головний дестабілізатор регіону — виглядала тут головним "стабілізатором", не кажучи вже про ту неприкриту зневагу, з якою самозвані колонізатори ставилися до давніх великих цивілізацій. Для мене взагалі загадка, як вірмени та грузини могли століттями це терпіти: чи то безвихідь, чи то якийсь гіпноз.

Але тепер пастка майже зруйнована. Росія неминуче піде з Південного Кавказу, цього разу назавжди. І я дуже сподіваюся, що в майбутньому нам скажуть за це слова подяки, бо якби не український опір, невідомо, скільки ще років Росія б тримала Кавказ за горло.

Раніше Dialog.UA повідомляв, що у Вірменії стартували вирішальні парламентські вибори.

Також повідомлялося, що Зеленський закликав Європу підтримати Вірменію, в яку "вчепилася зубами Росія".

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятись від авторської.