Вирішити неможливо відкласти

Чим небезпечне затягування вирішення українського церковного питання

В цьому роцівиповнилося два роки з моменту заснування Константинопольським Патріархатом нового релігійного утворення - «Православної церкви України». 6 січня 2019 року Патріарх Варфоломій вручив томос про автокефалію Епіфанію Думенко - колишньому єрархові розкольницького Київського патріархату.

Томос був наданий під приводом вирішення проблеми розколу українського православ'я, який почався з революційних подій 1917 року і загострився з розвалом Радянського Союзу після 1991 року.

Однак підсумком «остаточного вирішення» цього питання стала загроза розколу в усьому православному світі. За два роки самопроголошену Константинопольським Патріархатом церкву визнали лише Елладська, Олександрійська і Кіпрська Церкви. Решта - Єрусалимська, Антіохійська, Грузинська, Сербська, Албанська, Болгарська, Румунська, Чеських земель і Словаччини, Польська, Американська і, зрозуміло, Російська - не визнали дії Константинополя, який зухвало «вторгся» на канонічну територію Московського Патріархату і з політичних причин проігнорував єдину канонічну Церкву - Українську православну під предстоятельством митрополита Онуфрія.

Таким чином, з'явилася загроза нового розколу в християнському світі, викликаного з одного боку чисто політичними змінами в Україні, а з іншого - претензією Константинопольського патріарха Варфоломія на роль Римського папи в православному світі, який міг би не радячись із предстоятелями інших рівних православних Церков перекроювати світову карту канонічного православ'я, по своїй волі «відрізаючи» шматки від інших Церков і приєднуючи їх до себе. Адже Київ, за версією Константинополя, не отримав статус патріархату, а тільки лише «митрополію». Що, до речі, стало причиною нового розколу в «Православної Церкви України», від якої відійшов один з її засновників - колишній самопроголошений патріарх Київського патріархату - Філарет Денисенко, який втратив цього титулу і надій очолити «рівну» Константинополю православну церкву.

З аналізу томосів, які видав Фанар іншим православним церквам за останні 100 років, видно, що константинопольське духовенство бачить себе в ролі не першою серед рівних, а просто першою православною Церкви. Якщо Константинополь «просто» визнав автономію Грузинської та Болгарської православних Церков, то у випадку з Церквою Чеських земель і Україною він в першому випадку «дав право» лише на архієпископство, а в другому - взагалі «приєднав» православну Україну до себе в порушення всіх відомих норм православного життя і сталих за тисячі років традицій спілкування східних Церков.

Таке заперечення церковної легітимності створює загрозу неконтрольованого розповзання, розколів в православному світі і їх використання в політичних цілях. Так, для тиску на Сербську церкву Фанар може визнати автономію Чорногорської та Македонської Церков, для лавірування між Єрусалимським і Антіохійським Патріархатами - втрутитися в питання приналежності парафій в Катарі, що є предметом їх спору.

Навіть в Церквах, формально визнавших «ПЦУ», теж є розбіжності з цього питання. Так, Кіпрська церква, визнавши «легітимність» українського розколу, все ж відзначила, що Фанар не повинен був приймати в священицький сан розкольників без їх покаяння, а також те, що питання слід було б обговорити з іншими предстоятелями Православних Церков, а не вирішувати його одноосібно.

В Елладській Церквi в листопаді минулого року чотири митрополита (Дріінупольскій і Коніційскій Андреас, Пірейський Серафим, Кіфірскій Серафим і Етолійський Космас) написали відкритого листа предстоятелям всіх православних Церков із закликом вирішити українське питання на Всеправославному Соборі.

Як бачиться тепер, це єдиний спосіб не допустити в світовому православ'ї розколу, як 1000 років тому, коли християнство розділилося на східне і західне.